В Україні, відповідно до спеціального деструктивного плану, був реалізований свідомо помилковий принцип "невидима рука ринку сама все поставить на свої місця". У реальності це означає нескінченно далеку від державного прагматизму безконтрольну стихію і анархію в економіці. Органи влади і управління крок за кроком знімають з себе функції контролю і регулювання, а також і відповідальність за достаток найважливіших основних стратегічних систем життєзабезпечення держави. Таких, як наявність і якість продуктів харчування в країні і її продовольчій незалежності, енергопостачання, транспортні і житлово-комунальні структури і комунікації, охорона здоров'я і освіта, наука, військово-промисловий комплекс і армія.

Ідеологи ліберальних реформ заявляли: "щоб навчити людей плавати, треба кидати їх у воду, нехай вчаться випливати самі". Правда, заяви ці звучали з добре обладнаних "плавзасобів" від людей, прекрасно забезпечених за рахунок іноземних дотацій. Запропонована реформаторами технологія "навчання плаванню” прирекла десятки мільйонів громадян на зубожіння і деградацію, а країну на розорення.

Ринок - сфера перерозподілу цінностей, а не їх виробництва. Ринкова економіка дає переваги і прибуток перш за все торговцям, посередникам, перепродавцям і спекулянтам, а не виробникам реальних цінностей. Рентабельність торгівлі часто набагато вище за рентабельність виробництва, тому реальне виробництво сьогодні в Україні вмирає, а спекуляція процвітає - головним чином за рахунок гігантського розпродажу на експорт чорного металу та деяких не відновлюваних природних ресурсів (руда, глинозем) природних ресурсів.

Шлях у “вільний ринок” лежав через запровадження "вільних цін", приватизації держвласності, і "свободи підприємництва". Затверджувалося, що, де, "вільні ціни визначають дійсну ціну товару - він стоїть стільки, скільки може заплатити покупець. При високому попиті ціни зростають і з'являється можливість проводити товару більше, тоді і ціни знижуються." Проте, введення цього суб'єктивного принципу як абсолютної істини - очевидний обман. Цей принцип саморегулювання ринку не абсолютний і не універсальний. Він позитивно спрацьовує лише при надлишку пропозиції, а не при дефіциті, при якому ціну можна завищувати безмежно і отримувати високий прибуток не за рахунок зростання виробництва, а за рахунок суб'єктивних чинників - панічних чуток, ажіотажного попиту і ін. Надприбутки, що до того ж виручаються, не обов'язково вкладаються в зростання виробництва, вони можуть піти на вигідніші види бізнесу - у тому числі на кримінальні, або на прорив у владу. А для прикриття масштабів обману і розміру наживи створений інструмент так зв. "комерційної таємниці": поряд з "вільними цінами" це дозволяє встановлювати будь-яку надбавку для витягання надприбутків.

Ще один ліберальний міф свідчить, що, нібито, "державна власність менш ефективна, ніж приватна, тому треба все приватизовувати ради більшої ефективності роботи підприємств." Це також умисний обман, коли втаюється частина інформації - причому, найважливіша. Держава розпоряджається держвласністю - більш менш ефективно, проте (у розумній державі) - на користь держави і його населення. Приватний власник використовує власність, можливо, з більшою ефективністю, проте виключно в своїх інтересах, без врахування користі або шкоди для навколишнього середовища, для держави і населення.

Приватизовані підприємства, працюючи на користь максимальних доходів для своїх власників, скорочують витрати на оплату працівників, соціальні програми і охорону праці. До того ж, приватизовані підприємства для максимальних прибутків або продають свою продукцію за кордон, позбавляючи цієї продукції Україну, або вимушують українських споживачів, включаючи навіть державні стратегічні об'єкти, набувати цю продукції за завищеними цінами, орієнтованими на так зв. "вільні ціни світового ринку".

І ще один грандіозний обман приватизації: хто б не був власником підприємства - держава або приватна компанія, ефективність залежить не стільки від власника як такого, скільки від кваліфікації і ефективності фахівців управління - менеджерів, технологів, директорів, інженерів. Якщо акції якої-небудь компанії переходять з одних рук в інших, для ефективності роботи зовсім поважно не це, а якість роботи кваліфікованих керівників. У розумно організованій державі управління держвласністю цілком може бути не менш ефективним, чим в приватній фірмі: ті ж менеджери при належному контролі і зацікавленості в результатах можуть забезпечити високоефективне виробництво незалежно від виду власності.

То хіба державні сталаварні, енергосистеми і хімічні комбінати, найважливіші заводи і підприємства до приватизації працювали геть погано? Приватизація або розорила багато з них, або змусила працювати на приватників, а зовсім не на користь країні і населенню, не заради незалежності і безпеки держави. Про рівність форм власності, декларованої в українській конституції, ніхто і не згадує. В Україні приватизовано майже все, включаючи найважливіші стратегічні ресурси і системи життєзабезпечення країни і населення. Проте, приватизація продовжується – у найближчих планах передача в приватні руки Одеського припортового заводу (суперприбуткового) та Укртелекому.

Найпарадоксальніший ефект приносить приватизація у випадках, коли українські підприємства продаються іноземцям. Замість впровадження передових технологій і сучасного устаткування для оновлення підприємства в українській власності, такі підприємства, фактично захоплені іноземцями, працюють в дохід і користь іноземним власникам, використовуючи українські території, сировину, енергію і низькооплачувану працю громадян нашої країни. Прибуток держави від цього - лише якісь податки у віртуальних грошах, а реальна шкода величезна і непередбачувана.